Батьківщина печенігів була поміж Аральським морем та середньою течією річки Сир-Дар’ї.
У VIII—IX століттях вони мешкали на північному сході Прикаспію, у межиріччі Волги та Яїка (нині річка Урал).
Першою письмовою згадкою, де печеніги згадуються під своїм етнонімом, є повідомлення уйгурського шпигуна VIII ст. н. е., яке відоме з тибетського перекладу. «На північ від них живе плем’я печенігів, вони мають п’ять тисяч вояків. Вони ведуть війни проти Гор . На захід від них існує плем’я дру-гу Га-ла-йун-лог. Вони сильні та щасливі. Хороші дру-гу коні приходять від них. На північ від них, за ланцюгом безплідних піщаних дюн, живе народ, який називають Уд-гадаг-лег…».
У першій половині IX ст. розбиті огузами (торками) більшість печенігів переселилася у межиріччя річок Емба-Урал та Волга, ставши сусідами хозарів.
Постійно ворогували з Хозарським каганатом, який для протидії їм уклав союз із огузами (торками). У 890-х роках печеніги зазнавши поразки від огузів і хозар та змушені знов тікати, прорвалися через хозарські терени і переселились до північно-причорноморських степів включно до гирла Дунаю. Витіснивши звідти інші племена на захід від Дніпра, зокрема напали на численніших угрів (мадяр), котрі кочували між Доном та Дніпром у 889 р. У 892 р. печеніги перейшли на Південне Правобережжя України та осіли на нинішніх українських землях між Доном на сході і Дунаєм на заході, продовжуючи набіги на хозарські володіння в басейні річки Дон, на річці Кубані та в Криму. В середині X століття печеніги стали одним із найзначніших суб’єктів геополітики в регіоні, бо, за свідченням візантійського імператора Константина VII Багрянородного, чинником безпеки Візантії були саме дружні стосунки з «пачинакітами», які тримали під постійною загрозою землі ворогів ромейської держави — болгар, угрів та русів; печеніги укладали договори з Візантією у 914, 968, 972 роках.
